1. Національна дитяча «гаряча» лінія, що працює за безкоштовним номером
Лінія працює у робочі дні з 12.00 до 20.00, у суботу – з 12.00 до 16.00.
2. Національна «гаряча» лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації, що працює за безкоштовним номером
Лінія працює цілодобово.
Національна гаряча лінія з питань протидії торгівлі людьми
та консультування з питань міграції:
0 800 505 501
(безкоштовно зі стаціонарних телефонів України)
та 527
(безкоштовно з усіх номерів мобільних операторів)
Пам'ятка для батьків
Як полегшити дитині переживання горя
- Зверніть увагу на те, що про смерть близької людини дитині треба говорити простими і доступними словами
- Пам’ятайте, що дитина почувається забутою, покинутою, якщо разом із близькими не оплакує втрату, це лише посилює її страждання. Дитину ніколи не слід залишати наодинці зі своїми переживаннями.
- Зауважте, що участь у похоронах — одна з важливих сторін переживання горя, що допомагає дитині визнати реальність втрати, усвідомити, що померлий не повернеться. Дитину на похорон можна брати, якщо вона старша семи років, і лише в разі, якщо вона сама цього хоче і морально до цього готова. Також можна провести разом із нею прощальний ритуал без участі в похоронному процесі.
- Якщо дитина бере участь у похороні, то слід подбати про те, щоб з нею постійно був хтось із знайомих дорослих, спокійно пояснював, що відбувається і міг у будь-який момент відвести її вбік, якщо вона про це попросить.
- Не забувайте, що навіть маленькій дитині потрібно знати, що горе — це переживання, у якого є початок і кінець. Для дитини важливо побачити, що дорослі проживають горе і залишають його позаду. Померла близька людина назавжди йде з життя дитини, але не з її пам’яті.
Поради щодо подолання стресу
- З’ясуйте, що саме вас турбує. Розкажіть про свої переживання близькій людині. Озвучивши проблему, ви проаналізуєте, знайдете її причину, і відповідно розв’язання.
- Сплануйте свій день. Учені помітили, що для людини, стан якої наближається до стресового, плин часу «прискорюється». Саме тому вона відчуває надмірну завантаженість і нестачу часу.
- Навчіться керувати емоціями. Вирватися зі стресового кола допоможе проста вправа: заплющте очі й подумки опиніться на березі океану. Підніміть руки вгору і розведіть у сторони, уявляючи, як через них у тіло входить енергія.
- Усміхайтеся, навіть коли невесело. Сміх позитивно впливає на імунну систему, активізуючи Т-лімфоцити крові. У відповідь на усмішку організм почне продукувати гормони радості.
- Відпочивайте разом із сім’єю.
- Знімайте нервове напруження за допомогою фізичних вправ.
- Cлухайте заcпокійливу музику. Музика — це теж психотерапія.
- Влаштовуйте прогулянки на свіжому повітрі.
- Концентруйтеся на позитивних речах.
- Стимулюйте вироблення «позитивних» гормонів за допомогою певних продуктів харчування. Наприклад, солодощі, зокрема шоколад, сприяють виробленню серотоніну — «гормону щастя». А молоко, курага і банани поновлюють в організмі запаси калію, які першими вичерпуються під час стресу.
Допомога в екстремальних ситуаціях
Хто, зазвичай, потребує особливої уваги в екстремальній ситуації
Дітям та підліткам, які розлучилися зі своїми батьками або піклувальниками, в першу чергу потребують турботи з боку оточуючих і допомоги в задоволенні основних життєвих потреб. Вони особливо потребують захисту.
Кризові події руйнують звичний світ дітей та підлітків, який складається зі знайомих і близьких людей, звичного середовища перебування і життєвого устрою, що давали їм відчуття власної безпеки. Діти, які постраждали від кризи, схильні до ризику насильства, жорстокого поводження.
Упродовж останніх десятиліть досвід травматизації у ранньому дитинстві перебуває у фокусі інтенсивних наукових досліджень, і на сьогодні відомо доволі багато про негативний вплив травматизації на психологічний розвиток дитини та на формування центральної нервової системи. Досвід хронічної травматизації веде до формування у дитини відчуття постійної загрози, що переводить її мозок у стан постійного очікування на небезпеку. У разі розвитку травми джерелом небезпеки є ті особи, до яких природно дитина повинна б мати прив’язаність, які б мали задовольняти її емоційні та біологічні потреби, бути джерелом безпеки. Тому, як не парадоксально, джерело безпеки стає водночас джерелом небезпеки, що веде до формування дезорганізованої моделі прив’язаності. Поведінка дитини дезорганізовується між полярно протилежними сприйняттями особи батьків: «я боюся тебе/я прагну твоєї любові», «я потребую тебе/я ненавиджу тебе» тощо.
Такі протилежні досвіди не можуть цілісно інтегруватися у головному мозку дитини – відповідно психобіологічні системи мозку дитини так само дезорганізовуються, і в психіці дитини починають співіснувати окремі «частки» її досвіду: частка, яка уникає стосунків, і частка, яка прагне стосунків, частка, яка переживає злість, і частка, яка переживає страх, частка, яка пам’ятає досвід скривдження, і частка, яка нічого не пам’ятає і т. п. Таке розщеплення спостерігаються як у її емоційному житті, так і в її пам’яті, поведінці, тілесному функціонуванні.
Повторний, часто непередбачуваний характер травматичних подій веде до формування у дитини «очікування на напад» – її тіло постійно «мобілізоване», у стані хронічного стресу, концентрація гормонів стрессу також підвищена, що призводить до дисрегуляції біологічних функцій (сон, їжа, виділення тощо), пригнічення функцій імунної системи, психосоматичних захворювань.
Пам’ять про травматичні події не може належним чином організуватися, інтегруватися. Частини пам’яті можуть бути «дисоційовані» – немов приховані за кулісами – і тоді має місце амнезієя, інші частини пам’яті некеровані: вони можуть переживатися дитиною знову і знову. Коли внутрішній світ дитини переповнений такими болючими спогадами, фрагментами травматичної пам’яті, це немов жити у замку, в підземеллі якого живуть привиди, які переслідують його господаря. Життя у такому «замку» стає дуже дезорганізованим – керувати увагою, належним чином організовувати свою поведінку відповідно до цілей стає дуже складно. Дезорганізація психічного життя, дезінтеграція систем мозку призводять до порушень планування, керування увагою, самоорганізації поведінки, порушень контролю імпульсів тощо. Підкіркові відділи мозку, що відповідають за тривогу, реакції втечі/нападу постійно активовані, що робить реакції дитини на стимули зовнішнього світу дисрегульованими. Дитина сприймає небезпеку там, де її нема, вона реагує нападом, агресією або ж страхом/втечею, реакцією замри/«відключись» на відносно нейтральні події. Очікування нападу/небезпеки веде до тотальної недовіри, сприйняття інших людей виключно як джерела небезпеки та скривдження. Дитина приписує іншим людям негативні мотиви, очікує від них агресивної поведінки, продовження скривдження, їй важко повірити, що наміри, ставлення інших людей можуть бути іншими.
В особливо тяжких випадках, коли скривдження було надто багато і коли не було жодної доброї близької людини, щоб дитина могла зрозуміти, що у світі, крім ненависті та скривдження, є ще щось інше, у дитини може сформуватися відчуття, що насильство й скривдження є нормою стосунків. Тому дитина може почати сама кривдити інших, зокрема слабших, або ж приймати пасивну роль жертви – як у дитинстві, так і в дорослому віці. Досвід скривдження, травматизації переповнює внутрішній світ дитини почуттями страху, сорому, злості, провини, образи, самотності тощо. Ці почуття дитина не може самостійно інтегрувати, відповідно вони можуть бути «витіснені» (тоді спостерігаємо емоційне оніміння, беземоційність), або ж проявлятися поведінковими реакціями, бурхливими викидами їх «назовні» у формі нападів люті, плачу тощо. Спробами регуляції почуттів можуть стати мастурбація, самопошкоджуюча поведінка, з часом – алкоголь, наркотики та інші, більш «дорослі» способи регуляції почуттів.
Досвід хронічної травматизації у дитинстві, спричиняючи численні порушення та негативно впливаючи на розвиток дитини, робить її схильною до вторинного розвитку ряду психіатричних розладів у дитинстві, підлітковому та дорослому віці, зокрема поведінкових розладів, зловживання психоактивними речовинами, розладів особистості, харчової поведінки тощо.
Те, як діти реагують на труднощі кризи, залежить від їх віку та рівня розвитку. Це також залежить від того, як взаємодіють з ними їхні батьки, піклувальники та інші дорослі. Наприклад, маленькі діти не здатні повністю зрозуміти, що відбувається навколо, і особливо потребують підтримки дорослих. Зазвичай діти справляються краще, коли поруч знаходяться сильні, спокійні дорослі. У дітей і підлітків виявляються такі ж реакції дистресу, що й у дорослих. Але в них також можуть виникати деякі з наступних специфічних реакцій:
Маленькі діти можуть повернутися до поведінки, що притаманна більш ранньому віку (наприклад, смокчуть палець або мочаться в ліжко), можуть чіплятися за батьків або піклувальників, а також менше займатися іграми або повторювати одну і ту ж гру, пов'язану з тривожними подіями.
Діти шкільного віку деколи вважають себе винуватцями негативних подій, у них виникають нові страхи, вони стають менш доброзичливими і привітними, відчувають себе самотніми або надто стурбовані захистом або порятунком людей в умовах кризи.
Підлітки можуть «нічого не відчувати», вважати, що вони відрізняються від своїх ровесників або ізольовані від них, здійснювати ризиковані вчинки або проявляти негативізм.
Члени сім'ї, батьки й опікуни – важливе джерело захисту та емоційної підтримки для дітей. Діти, розлучені зі своїми близькими, під час кризового події виявляються в незнайомому місці, в оточенні незнайомих людей. Вони часто сильно налякані і не в змозі правильно оцінити ризик і навколишні їх небезпеки. Важливим першим кроком є возз'єднання тих, хто залишилися без сімейного нагляду дітей, у тому числі підлітків, з їхніми близькими. Якщо діти перебувають разом з батьками, треба намагатися підтримувати дорослих в турботі про дітей.
Як дорослі можуть допомогти дітям
Немовлята. Тримайте їх у теплі і безпеці. Тримайте їх подалі від гучного шуму і хаосу. Частіше обіймайте і притискайте їх до себе. По можливості дотримуйтесь графіку годування і сну. Говоріть спокійним та лагідним голосом.
Діти раннього віку. Приділяйте їм більше часу та уваги. Постійно нагадуйте їм, що вони знаходяться в безпеці. Поясніть, що вони не винні у подіЇ, що сталося. Намагайтеся не розлучати дітей з тими, хто піклується про них, з братами, сестрами та близькими. По можливості виконуйте звичні процедури і дотримуйтеся режиму. Простими словами відповідайте на питання про те, що сталося, без страшних подробиць. Дозвольте дітям триматися поруч з дорослими, якщо їм страшно і вони чіпляються за дорослих. Будьте терплячими з дітьми, які повертаються до поведінки, притаманної більш молодшому віку, наприклад, смокчуть палець або мочаться в ліжко. По можливості створіть умови для ігор і відпочинку. Якщо дорослий поранений, перебуває у вкрай пригніченому стані або за іншої причини не може піклуватися про свою дитину, постарайтеся допомогти йому організувати догляд за дітьми. Тримайте дітей та їх близьких разом і не дозволяйте розлучати їх. Наприклад, якщо дорослого відвезли, щоб надати йому медичну допомогу, спробуйте відправити з ним дітей або докладно запишіть інформацію про те, куди його відправляють, щоб діти змогли зустрітися з ним.
Діти старшого віку і підлітки. Приділяйте їм час та увагу. Допоможіть їм займатися звичними справами. Поясніть, що сталося і що відбувається зараз. Дозвольте їм сумувати, не чекайте, що вони виявляться сильнішими. Вислухайте їх міркування і страхи без засуджень і оцінок. Чітко визначте правила поведінки і поясніть чого чекаєте від них. Запитайте, чого вони побоюються, підтримайте їх, обговоріть, як краще вчинити, щоб залишитися неушкодженим. Заохочуйте їх прагнення приносити користь оточуючим і надавайте таку можливість.
Також майте на увазі, що діти часто збираються навколо місця події і можуть стати свідками жахливих подій, навіть якщо вони або їх батьки або піклувальники безпосередньо не постраждали. У хаосі кризи дорослі часто поглинені своїми турботами і не можуть уважно стежити за тим, чим зайняті діти, що вони бачать або чують. Постарайтеся захистити дітей від трагічних дій або розповідей очевидців.
Що говорити і робити для допомоги дітям
- Підтримуйте перебування в сім'ї:
Забезпечуйте перебування дітей разом з батьками та родичами, не дозволяйте розлучати їх.
Якщо з дітьми немає дорослих, передавайте їх на піклування надійної мережі або служби захисту дітей. Не залишайте дитину без нагляду.
Якщо на місці немає служби захисту дітей, слід вжити заходи, аби знайти їх близьких або зв'язатися з іншою родиною, яка може про них подбати.
- Забезпечуйте безпеку:
Захищайте дітей від трагічних сцен, наприклад, від виду важких ран або катастрофічних руйнувань.
Захищайте дітей від травмуючих оповідань про подію.
Захищайте дітей від репортерів і від розпитувань сторонніх людей, що не входять в групи порятунку.
- Слухайте, говоріть й організуйте дозвілля:
Зберігайте спокій, говоріть м'яко, будьте привітні з дітьми.
Вислухайте, що вони думають про події.
Під час розмови намагайтеся перебувати на рівні їх очей, використовуйте прості, зрозумілі їм слова і пояснення.
Назвіться - назвіть своє ім'я і скажіть, що прийшли допомогти.
Дізнайтеся ім'я дитини, звідки вона і інші подробиці, які допоможуть знайти його близьких та членів сім'ї.
Якщо з дитиною є батько або піклувальники, допоможіть їм забезпечити необхідну турботу.
Якщо Ви перебуваєте з дітьми певний час, постарайтеся залучити їх в гру або просто поговоріть на цікаві для них теми з урахуванням віку.
Пам'ятайте, що у дітей також є власні ресурси для подоланняи труднощів. Дізнайтеся у них, як вони справляються з труднощами, підтримуйте використання позитивних стратегій і допомагайте їм уникнути негативних. Діти старшого віку і підлітки часто здатні надати допомогу в кризовій ситуації. Якщо Ви знайдете безпечні способи залучити їх до надання допомоги, це допоможе їм в більшій мірі відчути контроль над ситуацією.
Як бути після повернення рідних із зони військового конфлікту?
Із зони військового конфлікту чоловіки повертаються іншими. Побачене та пережите там вже ніколи не зітреться з їхньої пам’яті. «При поверненні, навіть у відпустку, емоції складно контролювати.
Важливішим за все, після зустрічі Героїв, потім прийняти їх такими як вони є: надломленими, із тріщинками і шрамами, з їх страхами і переживаннями. Звичайно, це буде важко, важко в рамках розуміння тієї норми, тієї нормальності до якої ми звикли в мирній ситуації. Але їх норма змінилась і ці зміни допомогли не тільки вижити, але й захистити нас. І коли в кафе від того, що лопнула повітряна кулька у вашої дитини, хтось із відвідувачів упаде під стіл, женіть від себе думки, що це щось ненормальне. Просто простягніть руку, щоб зручніше було піднятися, знайдіть слова підтримки та вдячності і пригостіть кавою.
Для будь-якого солдата важливо, щоб суспільство визнало свою причетність до бойових дій, адже кожен з нас тримав зброю разом із цими солдатами, більше того цю зброю дали їм ми і ми відправили воювати (за цінності, ідеали, за краще життя). Прийнявши цю відповідальність на себе суспільство розділить тягар разом з бійцями і їм від того стане легше. Також важливим для оздоровлення учасників бойових дій стане подальше слідування тим цінностям, за які вони воювали, втрачали своє здоров’я та побратимів.
Учасникам бойових дій досить важко ділитися тим, що вони пережили. Але якщо вони діляться – то важливо вислухати, прийняти все, що вони розповідають, бо якщо цього не зробити, солдати починають відчувати себе чужими у суспільстві заради якого воювали. Наслідки цього відчуження можуть бути найсерйознішими, такими як алкоголь, наркотики, самоушкоджуюча поведінка, суїцид, участь у кримінальних угрупуваннях. У той же час солдат, що розповідає про свій, часто дуже особистий досвід, знову стає частиною суспільства. Одночасно він нагадує суспільству, що і воно несе відповідальність за його вчинки. Цю відповідальність прийняти нелегко, але зробити це необхідно для нормального соціального розвитку держави в період після військового конфлікту.
Чим більше бійці говорять про війну, тим більше шансів, що вони на цьому не зацикляться. Та це не значить, що ви маєте ходити слідом і постійно розпитувати. Та й на ваше питання «Як там?» ви побачите або повний ігнор, або в кращому випадку почуєте: «Там війна. Там убивають», а потім все одно ігнор. І це є нормальною реакцією, адже все що він робив на війні іде врозріз із тими цінностями, які були «до». І там в глибині душі іще іде війна між тим «було до» і що «є зараз». І ця внутрішня війна пожирає всі доступні ресурси. Тому, важливо починаючи розмову про ті події із своїм другом, сином, чоловіком, братом розпочати з більш ресурсних речей. Як от, наприклад: «Слухай, брате, я тут бачив, різні фотки в Інтернеті, що ви там і вареники ліпили. Розкажи про це, про ті часи, коли ставало тихо». А потім можна додати «Мабуть, у вас і якість смішні випадки бували, можеш пригадати?» Розпочавши розповіді про такі речі ваша близька людина отримає певний позитивний заряд від того, що інколи не все так і погано було, а потім сама почне розказувати і про більш жахливі речі. І ваша задача тоді просто слухати і підтримувати: «Так, це було жахливо», «Як тяжко», «Ти розказуєш, а в мене ком в горлі», «Я б сама злякалась», «Ух, зрадники» і т.п. Не вступайте в конфронтацію, навіть, якщо ви думаєте по іншому. Ваша задача зараз не добитися правди, а допомогти висловитися: «Справді? А він що?», «А ти що?» Важливим є і тілесний контакт: взяти за руку, покласти руку на плече, погладити волосся. І головне не лякатися сліз. Сльози – це очищення і полегкість.
Квітень 2024 
Догори